Auteur/autrice : maviemakiese2@gmail.com
Подільський ярмарок у грудні Грудневий день на Подолі був сліпучий і жорсткий: сонце ніби світило, але не гріло, а вітер ніс крижаний пил між рядами торгівців на Контрактовій. Лідію поставили майже збоку, біля намету з мотузками й старими підковами, і накрили голову мішком із мішковини, щоб «не лякати покупців». Тканина терла шию, сипала пилом у волосся, і від того хотілося кашляти, та Лідія не сміла навіть поворухнутися — за кожен рух тут прилітав сміх. Вона чула, як чоловіки торгуються, як дзенькають монети, як перекупник Гнат сипле брудними жартами, продаючи її так, ніби продає лопату. І найдошкульніше було не те, що…
Вівторок, коли мене стерли з дому Я думала, що найгірше вже сталося там, на кладовищі, де земля холодно закрила мого сина **Давида Федоренка**. Але наступного дня, коли ще не висохли квіти на стрічках, **Стефанія** стала у дверях нашого дому на **провулку Ясновому** і сказала, що будинок тепер її, а я маю піти. Вона не підвищувала голос — і від того було ще страшніше. Ніби це не вигнання, а звичайне “зняття з реєстрації” з її голови. Я спробувала сказати, що ми можемо дати час, що діти, що спогади, що я ж не чужа. Вона лише знизала плечима: “Ти доросла. Розберешся”. У…
Прощання, яке не було звичайним У грудневий вечір аеропорт Бориспіль світився холодним білим світлом і пахнув кавою та металом, а я, Олена Картер, стояла біля панорамного скла й робила вигляд, що все нормально: син Роман летить у відрядження, онука Богданка тримає рюкзачок, обіймає Пана Морквина, і ми просто махаємо рукою, як тисячі інших родин. Роман поцілував мене в скроню, нахилився до доньки й сказав їй: «Слухай бабусю. Я скоро». Богданка кивнула так серйозно, ніби приймала присягу, і я тоді навіть посміхнулася. Але щойно літак від’їхав від гейта, вона раптом стисла мою руку так сильно, що я відчула її нігтики крізь…